Павутиння ілюзій

      Ми люди мислимо образами. І ті, хто вміють підібрати промовисту метафору, часто з того користаються. Розглянемо приклад. Ні для кого не секрет, що письменників-початківців ніхто не хоче читати. Зараз ніхто не хоче читати в принципі, але не будемо відволікатися.

      Отож, припустимо якийсь зовсім абстрактний новачок надіслав своє оповідання на якийсь зовсім абстрактний конкурс. Оповідання не пройшло, а коли журі питають чи дочитують вони всі твори до кінц, один із учасників жюрі відповідає щось на кшталт такого – «Якщо перший абзац – повне лайно. То і все решту таке ж лайно. І не треба говорити, що можливо якби я дочитав до кінця, то мені б сподобалося. Бо коли тобі тільки почали пиляти руку, тобі точно не сподобається, після того як її відпиляють зовсім». І, на жаль, раціональне зерно аргументу проростає у свідомості повноцінною квіткою переконання. От тільки цвіт цей – пустий, бо подібна метафора лиш замулює очі. Бо це те ж саме, що сказати –  «я приїхав на вокзал Нью-Йорку і біля нього було повно безтахченків та щурів, тому я поїхав геть. Далі ж мені точно не сподобається.»

      От і виходить, що у вербальній суперечці іноді перемагає не той, в кого сильніші аргументи, а той в кого більш імпозантні метафори. А ж кажуть, що завжди має перемагати добро.

Поділитись...Share on FacebookShare on Google+Share on VK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

UA TOP Bloggers