Про боротьбу

     life-spirit-feature-img

      Читаючи колись про набіги татар на українські села я завжди дивувався, що знаходились люди, які брали в руки вила чи косу і намагалися чинити опір. Навіть не маючи відповідної підготовки. Не маючи зброї. Вони бралися захищали свою сім’ю. Своє майно. В кінці кінців самого себе.  Вони були приречені в незалежності від того чи б чинили опір чи ні, але вони все-таки не воліли здаватися. Навіть якби вони здалися, можливо в них б було більше шансів на швидку смерть чи навіть на помилування. Але вони все рівно боролися. Боролися партизани в лісах, коли навіть в найбільш сміливих мріях не уявляли собі власної перемоги. Боролися останні загнані в кут солдати, коли надія на спасіння давно вже їх покинула.

      Але чому? Що змушує не здаватися? Що змушує давати на бій, навіть коли шанси на перемогу відсутні? Проводячи аналогію на сучасне життя – чи варто боротися, знаючи заздалегідь що програєш?

      Боротися насправді легко, коли є уособлення того, з чим борешся. Коли, те проти чого воюєш виражений особистістю і на нього можна вказати пальцем. Але в більшості випадків противником виступає, щось таке, на що важко дати однозначну відповідь. То чи варто тоді віддатись на милість долі? Змиритись із тим, що буде? Змиритися один раз. А потім миритися завжди? Але хіба життя – це не боротьба? Хіба саме існування це не бій із всім що може нас вбити? І здатися означає померти. А я не хочу помирати. Принаймні не зараз.

Поділитись...Share on FacebookShare on Google+Share on VK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

UA TOP Bloggers