Покинутий

        prison_0-600x413

         Я прокинувся у клітці. Навколо – ні душі. Лиш безкінечно біла підлога, як символ мого ув’язнення. Високі стіни із товстих нездоланних прутів обмежували свободу. Зверху висіли якісь незрозумілі опудала, що час від часу кружляли наді мною. Ніби от-от збиралися напасти. Я спробував підвестися. Ноги не слухалися. Наче моє тіло надто важке, щоб його витримати. Ще одна спроба – даремно. Ще раз – теж саме.

         У розпачі я покликав на допомогу. Жодного результату. Губи наче і ворушилися, але слова застрявали у горлі. Голод шматував тіло, а відчай – душу.  Мене покинули у цій камері, без їжі і жодної надії на спасіння. Я доповз до прутів клітки аби роздивитися довкола. Там, за її межами, виднівся цілий світ, який для мене був недоступним. І я почав повзти вздовж неї, тішачи себе ілюзією, що рано чи пізно вона повинна закінчитись. Але вона, здавалося, була безкінечною, а от мої сили  – ні.

         Знову спробував покликати на допомогу. Тепер я просто кричав, з надією, що хоча б хтось почує. Але минав час і ніхто не приходив. Я покинутий тут напризволяще. І по мене ніхто ніколи не прийде. Охоплений безвихідним відчаєм я заплакав. Сльози засихали на обличчі і лоскотали мої щоки. В роті з’явився неприємний смак солоності.

         Раптом, я відчув наче хтось наближається. За кілька секунд, якась невідома сила піднесла мене вгору. Від неї пахло… ніжністю. Бо це була моя мама. Вона притисла мене до грудей і поцілувала в маківку. А потім у вушко. І я заспокоївся.

Поділитись...Share on FacebookShare on Google+Share on VK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

UA TOP Bloggers