Прогулянка на велосипедах

           Couple-Riding-Bicycles

            Мабуть це була молода пара. Ще не одружена, але вже майже заручена. Пара, що ще навіть не почала миритися з недоліками одне одного, але їм все ще було цікаво, скільки цих прихованих недоліків в кожного із них є.

            Вони саме каталися на велосипедах. Разом долали круті підйоми і захоплено насолоджувалися стрімкими спусками. Крутили педалі й упивалися красою краєвидів. Віддавалися пристрасті вітру й забувалися у швидкості руху.        В них не було визначеного маршруту. Вони кружляли навколо рідного міста, наче надіялися знайти загублені раніше пейзажі.

            Стомившись, вони зупинилися біля старої будівлі, що колись вражала всіх навкруги величчю свого власника. Зараз ж тут притулок для тих в кого можливо й здорове тіло, але душа точно потребує допомоги. Відновивши дихання, хлопець із дівчиною роззирнулися навколо. Було тихо і спокійно. Наче будинок покинули, і вони єдині живі люди.

            Лиш з одного вікна виглядала загадкова пара очей. Її власник, мав вигляд людини, яка щойно відпровадила свою сім’ю й більше ніколи її не побачить. Він з цікавістю дивився на них. Вони збентежено переглядалися між собою, намагаючись не дивитися йому у вічі надто довго.

             І ось псих за вікном підняв руку й помахав нею. Хлопець з дівчиною оглянулися, наче хотіли впевнитись, що махають саме їм. Набравшись сміливості, дівчина поволі підняла руку й ледь нею помахала. Поглянувши на неї, її хлопець зробив теж саме. Вони зачаровано дивилися на психопата за вікном, який не відводив від них погляду. Він не виглядав агресивним і не мав тваринної іскри в очах. Він виглядав як звичайна людина. Як одинока звичайна людина. Як той, з ким ніхто давно не говорив. І саме тим лякав найбільше. Своєю одвічною самотністю, що передавалася його холодним поглядом. Атмосферою приреченої відчуженості. І від цього погляду хотілося втекти куди подалі, знову долати кілометри степових гірок, наполегливо крутити педалі, пити сік із спортивної пляшки, повернутися в кінці кінців додому й відкрити улюблену книгу. Що-небудь аби більше не відчувати цього пронизливого погляду. Аби більше не буде поруч тих самотніх очей. Аби більше їх ніколи не бачити.

            – Пора, приймати ліки, – почувся голос санітара. І я покірно сховався в глибині палати.

Поділитись...Share on FacebookShare on Google+Share on VK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

UA TOP Bloggers