Замах на банальність

     Писати про осінь – як вітати з днем народженням. Те, що треба робити щороку. І те для чого кожного року залишається все менше ідей. Кажучи, що наприклад, осінь золота — ми, наче знову повторюємо до кислоти протермінованої зеленки, вицвіле привітання – “Щастя, здоров’я і всього найкращого”.

     Тож зробимо ривок, щоб вирватися з поля зору радару банальності і полетіти кудись у вирій винахідливості. У вирій? А куди ж і ще? Саме туди вирушають перелітні птахи. Забираючі з собою останні промінці сонця. Кожна ж мить бабиного літа — це, наче їхній загублений багаж, якому ніколи не судилося бути повернутим. Бо ми використаємо кожну таку мить сповна. Бо ми знаємо, що кожна з них може бути останньою. Бо ж тільки тоді ми можемо отримувати насолоду, знаючи, що таке вже більше ніколи не повториться.

     І нам не потрібно птахів, які щоразу втікають, коли тільки стає гірше. У нас є птахи, які залишаються з нами, в часи холодів та хуртовин, голоду та відчаю, похмурості та безнадійності. І зовсім не важливо, чи роблять вони так із вірності до нас, чи просто тому, що не в змозі полетіти геть.

Поділитись...Share on FacebookShare on Google+Share on VK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

UA TOP Bloggers